< Попередня стаття
14.07.2015 19:47 Вік: 1436892420

Нестерпна легкість розколу

Об'єднавчий Собор УПЦ КП і УАПЦ призначено на 14 вересня, але певності ні в тому, що він відбудеться у призначений термін, ні в тому, що він відбудеться взагалі, ні, тим паче, в тому, що увінчається успіхом, на жаль, немає. Надто важкий тягар взаємних образ. Надто велике бажання Москви розладнати справу. Надто незграбно діє державна машина. Надто багато залежить від закордонних гравців та їхньої спроможності орієнтуватися й реагувати на ситуацію, яка змінюється так швидко, що часом скидається на гостросюжетне кіно. На цей момент усі погляди спрямовані на УАПЦ і УПЦ КП — чи вдасться їм подолати поділ? Адже проблема відносин УПЦ КП і УАПЦ, на жаль, нікуди не поділася — і це помітно неозброєним оком і за документами Помісного собору УАПЦ, і за висловлюваннями представників УПЦ КП. Одні дуже бояться, що об'єднання виявиться приєднанням — тобто УПЦ КП "дотисне" УАПЦ, завершить розпочате в 1992-му, "проковтне" і "скористається". В УПЦ КП, у свою чергу, не завжди вважають за потрібне приховувати поблажливість щодо "молодших братів", нагадуючи про статистику — нас о-о-ось скільки, а вас ось стілечки. Тож на якій підставі "маленький і слабкий" диктує умови і качає права перед "великим і сильним"? У результаті від подібних дискусій — особливо в соцмережах — виразно відгонить звичайними пострадянськими двірськими розбірками, а не "буржуйським" прагматизмом і готовністю до партнерства. Часи змінюються, історія прискорюється в нас на очах, але образи, травми й вузьколобість як і раніше змушують тупцювати на місці. Так, можна скільки завгодно говорити про те, що УАПЦ — "маргінали", "церква трьох єпископів" тощо, але саме від її рішення нині багато в чому залежить об'єднання. Це відповідь на найпопулярніше запитання, яке лунає з боку представників УПЦ КП: чому вони повинні погоджуватися на рівне — 50/50 — представництво для обох церков на Соборі, якщо УПЦ КП — велика й численна, а УАПЦ — малесенька й регіональна? Та тому, що рішення про єдність — завжди обопільне й ніколи не пропорційне! Коли дві людини домовляються про спільне життя, їхні "так" рівновеликі, навіть якщо одна з них важить утричі більше і має вп'ятеро більше грошей на банківських рахунках, ніж інша. Зі своїми "п'ятьма копійками" уже, звісно, вихопилися і з УПЦ МП. По-перше, представники цієї церкви прямо на Соборі запропонували УАПЦ поновити діалог. По-друге, виступили з роз'ясненнями, "чому це (об'єднання) нічого не дасть". Але розмови — розмовами, а найнебезпечніше, боюся, по-третє, — те, про що ніхто не говорить уголос. А саме робота "відповідальних товаришів", проведена на рівні єпископів, щоб розладнати союз УАПЦ з УПЦ КП. Не забуваймо, що церква завжди була в полі зору спецслужб — разом з іншими "стратегічними суб'єктами". В УПЦ МП, звісно, бадьоряться — розраховуючи на те, що або українські церкви, як завжди, розсваряться, або Вселенський патріарх не втручатиметься. Але поводяться при цьому як ніколи нервово. Слова про "загрозу розколу", який станеться, якщо Вселенський патріарх втрутиться в українські справи, — майже щирі. "Розкол", звичайно, популярна "канонічна страшилка" — і вона "вистрілює" щоразу, як чиїсь інтереси виявляються загроженими. Та історія церкви показує, що цю "смертельну зброю" владики самі охоче пускають у хід. Утім, страх перед можливим розколом нині в УПЦ МП цілком щирий. Бо в разі, якщо в української помісної церкви з'являться чіткі канонічні перспективи, лінія розколу пройде не по далекій-далекій галактиці, а по самій УПЦ МП. УПЦ МП донедавна зберігала баланс між "промосковським" і "проукраїнським" векторами. До певного моменту це було складно, але можливо — робити вигляд, що дві ці ідеології не суперечать одна одній. Що свого часу і дало можливість митрополиту Володимиру в церкві, створеній як жорстка противага "церкві національній", посіяти й виплекати "українофільські" тенденції. Ця багатовекторність виявилася повністю непридатною ні для воєнного часу, ні в руках нового предстоятеля УПЦ МП. Звичайно, керівництво Київської митрополії на рівні риторики намагається подати себе як панацею від "національної ворожнечі" — на тій підставі, що УПЦ МП нібито поєднує в собі людей різних векторів і представлена в усіх регіонах. Аргумент навіть не слабкий — смішний. З багатьох причин. Починаючи з того, що національної ворожнечі в нас немає — є світоглядний конфлікт, а будь-які розмови про національну ворожнечу — якраз спроба її посіяти. Закінчуючи тим, що УПЦ МП активно підливає оливи у вогонь, власне національної ворожнечі, загострюючи антирозкольницьку й антиуніатську риторику, а також допомагаючи в цьому своїм московським патронам. Та й усередині самої УПЦ МП не мирно і не єдино — таке враження, що вона не поєднує, а розділяє навіть власних вірників. Це мало помітно на рівні єпископату: більшість архієреїв УПЦ МП цілком передбачувано виявилися конформістами і після приходу до влади промосковського предстоятеля швиденько залишили лави українофілів. Але дуже опукло — на рівні парафій, яким дуже заважає жити відверте загравання Київської митрополії з Москвою. В УПЦ МП є група єпископів (досить нечисленна) і група кліриків (більш численна), готових перейти в новостворену помісну церкву, — у разі якщо матимуть певні канонічні перспективи, а краще — готовий канонічний статус. Їм можна дорікнути в тому, що вони зайняли вичікувальну позицію, а не йдуть будувати світле майбутнє вже зараз. Але їх можна й зрозуміти. Скільки разів УПЦ КП і УАПЦ обіцяли домовитися і обов'язково зривали переговори? Скільки разів греки обіцяли допомогти, але в останній момент щось заважало? Іти ж в "канонічне нікуди" з "канонічного дечого" нікому не хочеться. А внесок автокефалістів УПЦ МП у спільну справу може виявитися попервах невеликим, але перспективним. У разі переходу в об'єднану церкву (він може стати масовим, особливо в окремих регіонах) УПЦ МП втратить не тільки чималу частину своєї структури, а й саму можливість залишатися в статусі української православної церкви — цей статус повністю перетягне на себе об'єднана київська церква, а УПЦ МП де-факто остаточно перетвориться на філію РПЦ в Україні. Є від чого занервувати. І є за що поборотися. Нервозність УПЦ, отже — і самого МП — може свідчити про те, що Вселенський патріархат виходить з-під контролю. "Турецький потік" опустив температуру відносин між Москвою і Анкарою. Що, у свою чергу, скоротило можливості Кремля впливати на "турецькопідданого" патріарха. Однак на патріарха Варфоломія можна натиснути ще й з Заходу. Відоме прозахідництво і його самого, і нинішнього керівництва Елладської церкви. Відомо про його теплі стосунки зі Святим Престолом. У результаті в сюжеті з'являється пікантний штрих: Ватикан стає ледь не головним об'єктом дипломатії МП. Здавалося б, лише місяць тому патріарх Московський навідріз відмовлявся від візиту в Польщу одночасно з понтифіком, а вже буквально днями в ВЗЦЗ МП натякнули, що "зустріч понтифіка з патріархом Московським може відбутися вже незабаром". Невже таки зустрінуться? Ну нехай не в Першому Римі і не в Третьому, а десь у Польщі. У 2016-му. До Всеправославного собору, після або навіть замість нього. Кардинали й архієреї РПЦ зустрічаються, тиснуть ручки, сяють посмішками на камери — і від усього цього віє чимось невловно грецьким. Обидва Папи — православний і католицький — дуже дорожать своїм екуменічним діалогом з метою подолати Велику Схизму. Яка, до речі, Третьому Риму жити зовсім не заважає, швидше, навіть навпаки — владарювати простіше над розділеними. І цей діалог про глобальне примирення двох гілок християнства Москві не вперше використовувати з політичною метою. Тут дуже доречно можна нагадати про Україну — напівкатолицьку, напівправославну — яка перетвориться на чергове глобально-християнське яблуко розбрату, якщо Другий Рим за підтримки Першого відірве цю "канонічну територію" в законного власника, порушивши тим самим систему світового порядку. Колориту ситуації додає рішення маленького уламка українського православ'я — УАПЦ(о) приєднатися до УГКЦ. З одного боку — це на користь об'єднаній українській церкві, оскільки знімає проблему існування ще однієї альтернативної української православної церкви. Коли вже не зуміли домовитися з архієпископом Ігорем про долучення до проекту об'єднаної церкви — то хоч не заважатимуть. Але, з іншого боку, — і без того обтяжений уніатами діалог Ватикану з Москвою. Москва може використати цю ситуацію як підтвердження "співробітництва уніатів з розкольниками". А також отримує можливість говорити не просто про експансію католицизму, а прямо про поглинання католицькою церквою частини православної. Те, що ця православна церква перебувала в розколі, нічого не змінює — за правилами гри розкол долається тільки примиренням з Церквою-Матір'ю. Тобто з тією, що володіє даною канонічною територією. Так, усе це виразно відгонить кріпосництвом, але правила гри саме такі, і ніхто їх не скасовував. Якщо, відповідно до загальноправославного консенсусу, Україна — канонічна територія Московського патріархату, Папі Римському не залишається нічого іншого, як "поважати і зважати". І, можливо, чекати — як чекаємо і ми з вами, — що "православний консенсус" щодо нас дасть, нарешті, тріщину. Взагалі із цими кордонами й територіями — справжнє лихо. Росія, наприклад, могла відхопити частину території держави Україна. Але РПЦ ніяк не могла вчинити так само з Кримською митрополією УПЦ МП. Це був би кричущий прецедент, який призвів би до повного безладу і в самій РПЦ, і у світовому православ'ї взагалі. Кордони канонічної території святі — це правило гри. У результаті виявляється, що в держави Україна територію відняти можна, а в УПЦ МП — не можна. Як не можна відняти абхазьку й аланську (осетинську) церкву в Грузинського патріархату. Утім, нічого віднімати й не потрібно — УПЦ МП не має власної канонічної території. Відмова в канонічній самостійності українській церкві є відображенням кремлівської переконаності в тому, що Україна — "неспроможний проект". Оскільки надії на розуміння з боку Московського патріарха немає і бути не може, залишається Вселенський патріарх. Який, судячи з усього, всерйоз замислюється над рішучим кроком назустріч Україні. Питання тільки в тому, наскільки далеко він готовий зайти і чим пожертвувати. Досі вагомим предметом торгу між Москвою і Фанаром була перспектива Всеправославного собору, призначеного на наступний рік. Вселенському патріарху дуже хочеться його провести. Та й питань у системі світового православ'я — тих самих правилах гри — нагромадилося так багато, що стає важко дихати. Але в Москві таких проблем немає — вони цілком комфортно живуть за тими правилами, які є. Їм у них навіть по-своєму комфортно. Та й проти Собору вони нічого не мають — у них є свої проекти "поліпшення" системи світового православ'я і свого становища в ній. Це настільки очевидно, що Вселенський патріарх сам не може не відчувати сумнівів — хіба що осліплений можливістю наслідувати батьків церкви і відродити славу Вселенських соборів. Тому що очевидно — делегація РПЦ (найчисленніша) представлятиме на Соборі інтереси не стільки церкви, скільки Кремля, не стільки християнство, скільки свою дивну державну релігію. Утім, перспективи Собору знову непевні через розкол між двома давніми патріархатами — Єрусалимським і Антіохійським — через Катарську єпархію. Не має значення, як бачите, наскільки великий приз — вся Катарська єпархія налічує близько трьох тисяч віруючих. Має значення, що суперечки з приводу канонічної території обов'язково призводять до розколу. Ось, будь ласка, — через тритисячну єпархію дві шановані церкви повністю розірвали канонічне спілкування. Хіба що їх хтось помирить до наступного року. Вселенський патріарх не зумів — може, у Московського вийде? У нього в руках є важелі впливу і на Антіохійського, і на Єрусалимського патріарха. А ми з вами маємо зрозуміти: Катар — це урок нам з вами. Нам продемонстрували — у мініатюрі, у майже лабораторних умовах, — як небезпечно гратися з вогнем "канонічних територій". Невже ми сподіваємося, що через нас хтось піде на таке зло, як розкол? Взагалі ж то — так, сподіваємося. Свого часу РПЦ не посоромилася піти в розкол на знак протесту проти Флорентійської унії. У нас теж знайдеться кілька приводів для протесту. І не тільки в нас. Україна — набагато вагоміший приз, ніж тритисячна єпархія Катару. За такий — можна і поборотися. Та й розрив канонічного спілкування (як ми бачимо і на прикладі Катару, і взагалі церковної історії) — робоча ситуація у світовому православ'ї. І немає тут ніякого розколу. І не буде, якщо Україну підхопить Вселенський патріарх. Бо це зовсім не розкол — для якого необхідні певні девіації віровчення. Це просто чвари через майно та сфери впливу. Вся сила Москви, як і зазвичай, — у підміні понять. Зрештою, система світового порядку — яку в Москві загалом і Московській патріархії зокрема сильно критикують, але першими обурюються, якщо хтось (крім них, зрозуміло) її порушує — справді потребує перегляду. Опора на території, наприклад, стрімко втрачає актуальність. Причому для церкви і релігії набагато швидше й виразніше, ніж для політичних систем. Цікаво, як відповість на цей виклик світове православ'я? P.S. Коли стаття була готова до друку, стало відомо, що Архієрейський собор УАПЦ відхилив ключові пункти угоди, запропоновані УПЦ КП. Зокрема ті, які стосуються співвідношення делегатів на соборі та виборів предстоятеля. Цього можна було очікувати і сподіватися, що під час переговорів компроміс усе-таки буде знайдено. Але є в документі УАПЦ один досить тривожний сигнал: владики УАПЦ наполягають на участі в переговорах УПЦ МП. Поставити об'єднання в залежність від волі МП — уже випробуваний спосіб заблокувати процес. Залишається сподіватися, що з цього пункту вимог УАПЦ теж можливий компроміс. Більше читайте тут: gazeta.dt.ua/internal/nesterpna-legkist-rozkolu-_.html